Як фонд BEARR допоміг громадам Харківщини
Блогерка та прихильниця України Анна Боулз взяла інтерв’ю в очільника однієї з партнерських організацій BEARR в Україні та опублікувала його у своєму блозі на Substack Anna Talks Ukraine під заголовком Kharkiv City Boxing Club (Харківський міський клуб боксу). Ми щиро вдячні Анні за те, що вона знайшла час поспілкуватися з нашою партнерською організацією і поділитися її історією.
Нижче наведено її інтерв’ю з Іваном.
Насправді Харківський міський клуб боксу зараз не проводить тренувань із боксу, хоча серед його активних учасників є боксери. Це одна з найбільш авторитетних і ефективних гуманітарних НУО, що виникли безпосередньо в Харкові.
Двадцятисемирічний Іван Вострокнутов — чемпіон із боксу та активний гуманітарний діяч. Таке поєднання не здається очевидним, аж поки не замислишся про роль спорту в житті вразливої молоді.
Коли ми зустрілися на центральній площі Харкова, я не втрималася й попросила його попозувати мені на фоні намету «Все для перемоги» (про нього я розповім пізніше). Обидва вони на сьогодні є незламними, хоча цього разу були ще й добряче промоклі. Для інтерв’ю ми перебралися до найближчої кав’ярні.
РОБОТА
Чому ви обрали назву «Харківський клуб боксу»?
Я люблю Харків і прожив тут усе своє життя. [Після повномасштабного вторгнення] я хотів зробити щось для свого улюбленого міста, тож ми з друзями створили благодійну організацію під назвою «Харківський міський клуб боксу».
«Клуб боксу» — це лише назва. Коли ми тільки заснували організацію, понад половину наших членів були вихідцями з того самого клубу, де ми разом тренувалися до початку повномасштабного конфлікту. Зараз боксерів серед нас двоє чи троє, включно зі мною, але назва вже надто впізнавана, щоб її змінювати. Дехто з наших партнерів пропонував змінити назву на щось більш зрозуміле для сектору НУО, наприклад «Допомога цивільним 2022» або «Допомога в Харкові». Ми вирішили цього не робити.
Якою саме роботою ви займаєтеся?
Ми надаємо різні види допомоги цивільному населенню. Чотири наші основні напрями — це забезпечення базових потреб, психологічна допомога, відновлювальні роботи та проведення публічних заходів. Коли ми тільки починали, ми вирішили долучитися до УКГС ООН [Управління ООН із координації гуманітарних справ]. Ми вивчили всі правила та процедури. Те, що ми називаємо «базовими потребами», інші НУО можуть називати інакше. Але ми маємо на увазі будь-яку допомогу: від води до гігієнічних наборів, від продуктів харчування до дров, твердого чи рідкого палива.
Як ви визначаєте потреби та ідентифікуєте отримувачів допомоги? Чи спілкуєтеся ви з місцевими старостами?
Перш за все, ми перевіряємо дані з координаційних механізмів, наприклад інформацію від ООН або від місцевих координаторів, таких як Координаційний гуманітарний центр. Після цього ми зв’язуємося з місцевою владою та старостами. Потім нам потрібно поспілкуватися з місцевими жителями та перевірити всю отриману інформацію ще раз.
Ми ніколи не привозимо допомогу просто до адмінбудівлі, щоб залишити її там для розподілу. Бували випадки з іншими організаціями, коли результати такого підходу були, м’яко кажучи, не зовсім такими, як мало б бути. Ми намагаємося спілкуватися з представниками різних верств місцевого населення: чоловіками, жінками, молоддю, людьми похилого віку.
Ми розуміємо, що ресурси обмежені, і з кожним днем їх стає дедалі менше […] Тому ми визначаємо пріоритети відповідно до нашого бачення ситуації та регіону, ураховуючи при цьому глобальну стратегію УКГС ООН. Отже, у нас є певні пріоритетні регіони: деокуповані території та прифронтові зони.
Крім того, ми збираємо власну статистику: які території краще забезпечені гуманітарною допомогою, а які — гірше. Наприклад, росіяни вже тричі звітували, нібито вони окупували Куп’янськ, але насправді місто звільнили у 2022 році, і після того воно жодного разу не було повністю окуповане. Росіяни втратили там тисячі солдатів, але все одно продовжують спроби захопити місто. Але в Куп’янському районі є велике селище під назвою Шевченкове, де живе багато людей. Його населення навіть збільшилося з початку повномасштабного конфлікту. І згідно із системою пріоритетів, вони мають найвищий пріоритет, оскільки розташовані в Куп’янському районі. Тому всі НУО намагаються допомогти Шевченковому, і зрештою воно виявляється перенасиченим допомогою.
Якщо ви запитаєте місцевих у будь-якому селі чи місті — навіть на Закарпатті, навіть на заході України — чи потрібна їм допомога, вони скажуть: «Так». Це зрозуміло. Усі перебувають у стресі через війну, а життя стає дедалі дорожчим. І майже ніхто не хоче відмовлятися від чогось безкоштовного. Тому необхідно координувати дії з іншими організаціями та уникати дублювання допомоги.
Більшість локальних організацій не надто схвально відгукуються про ООН, але, схоже, вам вдалося налагодити з ними роботу.
ООН — величезна, багатопрофільна й повільна організація. Цілком зрозуміло, чому вона така повільна. Однак, якщо вам потрібна актуальна інформація… ви не можете просто координуватися зі структурами ООН […] У нас немає таких суворих правил, як у міжнародних організацій, наприклад не заїжджати ближче, ніж за 20 кілометрів до лінії фронту. Ми втілюємо проєкти навіть за три кілометри від лінії фронту, але перед кожним виїздом ми перевіряємо інформацію з різних джерел. Адже ми, звісно, маємо дбати про наших співробітників і волонтерів.
Тож ви не втратили нікого зі своїх волонтерів?
Дякувати Богу, ні. Були поранені у 2022-му та 2023-му роках, але обійшлося без втрат. Ми використовуємо бронежилети та шоломи.
З якими західними організаціями вам вдалося налагодити успішну співпрацю?
З фондом BEARR. Окрім того, ми маємо позитивний досвід роботи з французькою групою Triangle Génération Humanitaire, а також із Solidarités International, Medair, Helvetas і Acted. У нас зібралося солідне портфоліо з великої кількості найрізноманітніших проєктів. Але якщо говорити про сильних партнерів, які з нами роками, то це BEARR. З ними ми втілюємо невеликі проєкти, але робимо це регулярно. Разом ми допомагаємо тисячам людей.
BEARR — чудові, тому що в них немає купи бюрократії. Ми розуміємо, чому з’явилося стільки бюрократичних правил. Їх створили не тому, що комусь було нудно. На це є свої причини. Але коли втілюєш проєкти з іншими донорами… системи погодження настільки складні, що, наприклад, аби купити картриджі для принтера десь за 20 доларів, нам довелося заповнити вісім різних форм, щоб отримати дозвіл на ці витрати.
Можливо, це й доцільно, коли йдеться про 20 мільйонів доларів. Але якщо це лише 20 доларів, то, як на мене, це занадто складно.
Чи можете ви навести конкретні приклади проєктів, які ви реалізували разом із BEARR?
Це численні проєкти із забезпечення базових потреб. Доставка засобів гігієни, води і так далі, і так далі — для різних категорій отримувачів: для домогосподарств, для окремих сімей, просто для людей чи для центрів компактного проживання. Раніше ми також займалися евакуацією. Також ми реалізуємо проєкти з ментального здоров’я. Зараз ми втілюємо проєкт допомоги дітям і підліткам у стабілізації їхнього психологічного стану. У нас є інтерактивні книги, які ми розповсюджуємо разом із проведенням психотерапевтичних сесій і тренінгів. Проєктів багато, і вони успішні. Можу лише подякувати їм за те, що вони залишаються поряд із нами та з усією Україною.
А щодо іншого… Ми зараз плануємо проєкт із Українським гуманітарним фондом (UHF). Він ще не затверджений остаточно, але це саме те, що потрібно тут і зараз. Це допомога тим, хто евакуюється й перебуває в транзитних центрах. Ми плануємо надавати психологічну допомогу та видавати набори з іншими речами (цей список ще має бути затверджений). Вони перебувають у транзитному центрі кілька днів або тижнів, а потім продовжують процес евакуації, поки не дістануться місця, де зможуть зареєструватися як ВПО.
НАМЕТ
Для тих, хто не в курсі: я попросила Івана розповісти про цю знамениту харківську пам’ятку…
Іван: Йому вже близько дванадцяти років. Коли на Донбасі розпочалися перші бойові дії, коли українці вперше почули про російське вторгнення, саме тоді з’явився цей намет [як символ спротиву].
Наприкінці 2010-х мер Харкова Геннадій Кернес, якого дуже любили чимало харків’ян, хотів його прибрати. Бо, якщо бути чесним, за правилами головна площа не місце для військового намету. Але міська рада вирішила, і мер погодився, що поки триває війна, немає потреби прибирати цей намет.
Це була б дуже погана прикмета — прибрати намет перемоги!
Це точно!
Звісно, головне питання, яке всіх цікавить… а що ж там усередині? На жаль, зараз він опечатаний. Але в перші дні повномасштабного вторгнення він працював як волонтерський хаб, де можна було безкоштовно поїсти та отримати пораду.
ЛЮДИНА
Вам двадцять сім, а це означає, що війна почалася ще до того, як ви стали дорослим [тобто у 2014-му, коли відбулося вторгнення на Донбас].
Ситуація у світі завжди була нестабільною, але поколінню, що народилось у п’ятдесятих і пізніше, просто пощастило не бачити великих воєн, за винятком війни в Югославії.
В Україні вона нікого не хвилювала. Про неї чули, але ж тоді не було інтернету, інформації було мало. І, можливо, мені пощастило, бо моє дитинство та підліткові роки минули ще до повномасштабної війни.
Але моєму синові зараз два роки, він ходить у дитячий садок і зовсім не розуміє, що коїться в країні. Він не розуміє, що таке війна, що взагалі відбувається. Навіть коли він чує звуки вибухів, ми кажемо йому, що то книжка впала чи щось таке.
Але пару тижнів тому він прийшов додому і почав грати в гру, яку назвав «Укриття». Він узяв свої іграшки й пішов [ховатися] в куток квартири, точно повторюючи все те, що вони роблять у дитячому садку. Це було десь тиждень тому, коли росіяни почали запускати «шахеди» посеред дня, приблизно по п’ятдесят штук щодня.
Ми намагаємося про це не думати, але якщо почати міркувати абстрактно, то це просто жахливо. Йому всього два роки. Він мав би грати в лікаря, водія чи поліцейського. Але не в укриття.
Українці продовжують народжувати дітей. Росія хоче, щоб ви зупинилися — і саме тому ви продовжуєте це робити!
У них нічого не виходить.Тому що ми продовжуємо жити й сподіваємося забезпечити цій країні гідне майбутнє. Моє покоління, молодь, ми розуміємо нинішню ситуацію і всі ті труднощі, які чекають на нас після війни. І ми намагаємося зменшити ту потенційну шкоду, якої зазнає громадянське суспільство.
Зараз один із головних напрямків роботи нашого клубу — це саме спорт. Адже ми маємо заохочувати молодь, дітей, підлітків займатися спортом, щоб підлікувати їхню нервову систему, зміцнити фізичне здоров’я та знизити рівень злочинності.
Адже це очевидно, і наукові дослідження це підтверджують: на територіях із високим рівнем стресу та війною, де немає спорту, рівень злочинності неминуче зростає. Якщо повернутись у 1946–1947 роки, одразу після завершення Другої світової війни, то в Радянському Союзі спостерігалося колосальне зростання злочинності.
Ця загроза вже тут. Хоча війна ще не закінчилася, ми вже бачимо в новинах, як люди вчиняють жахливі речі в містах. Ми не хочемо, щоб це розросталося. Я не хочу, щоб Харків перетворився на місто злочинності через людей із нестабільною психікою. Саме тому ми й працюємо: надаємо психологічну допомогу та заохочуємо людей займатися спортом. Адже спорт знижує рівень стресу й спалює ту енергію, яка інакше могла б піти в кримінал.
А як ви самі не вигоріли за ці чотири роки?
Я вигорів. Але сім’я допомагає мені відновлюватися. Я не пам’ятаю точно хто, але хтось із в’язнів концтаборів Другої світової казав: першими зламалися ті, хто вірив, що все закінчиться дуже скоро. Потім зламалися ті, хто думав, що це не закінчиться ніколи. Вижили лише ті, хто намагався взагалі про це не думати.
Це наша реальність. Я щодня молюся про те, щоб ця війна закінчилась і щоб перемогу було здобуто — військовим чи дипломатичним шляхом. Але нам потрібно вижити. Нам потрібно залишатися незалежною, здоровою країною, бути частиною європейської спільноти, а не тим військовим пеклом, на яке зараз перетворилася Росія.
Я молюся про це, але не питаю себе щодня, чи закінчиться це сьогодні. Ні, не закінчиться. Я просто думаю: «Так, сьогодні нам треба розвезти допомогу, провести кілька зустрічей, а після всього, якщо не буде відключень світла, я б хотів сходити в басейн». Якось так!
Ви вже кілька разів згадали про молитву. Як ви гадаєте, чи стає релігія в Україні популярнішою внаслідок війни?
Я думаю, що так. Я був релігійним і до початку війни. Без фанатизму, але я вірю в Бога. І вірю, що Він підтримує тих, хто прагне нести добро.
І я знаю приклади, коли затяті атеїсти ставали… не те щоб релігійними, але вони казали: «Хм, здається, Бог таки є». Як, наприклад, мій найкращий друг, який працює зі мною в нашій громадській організації: уламок дрона пошкодив його шкіряну куртку, коли вибух стався буквально за кілька кроків від нього. Він не був поранений, лише куртку посікло. І він такий: «Ох, дякую тобі, Боже!»
