24 Березня, 2025

Клуб малих держав — це частково мемуари, а значною мірою маніфест, що стверджує, що малі, «розумні» держави відіграють життєво важливу роль у вирішенні складних глобальних викликів двадцять першого століття — або, як випливає з назви, у «порятунку світу». Щоб обґрунтувати свою позицію, автор, доктор Армен Саркісян, спирається на вражаючий спектр особистого досвіду як науковця, бізнесмена, дипломата, політика й колишнього президента Вірменії.

Для читачів журналу BEARR, яких насамперед цікавлять країни, де працює наш фонд, найбільш захопливими, імовірно, будуть розділи про життя та кар’єру доктора Саркісяна, а також його роздуми про Вірменію, його улюблену батьківщину. Ці розділи становлять приблизно чверть книги. Більша частина книги присвячена аналізу дев’яти малих держав, які доктор Саркісян вважає прикладами успіху, що підкріплюють його тези. З колишніх радянських країн аналізується лише Естонія. Решта — це Сінгапур, Катар, ОАЕ, Ізраїль, Швейцарія, Ірландія, Ботсвана та Йорданія, перелічені саме в такому порядку (хоча порядок читання не має значення).

Книга Клуб малих держав була вперше опублікована у 2023 році, через рік після відставки доктора Саркісяна з посади президента. За його словами, це «не наукова праця, а радше збірка думок, що ґрунтуються на моєму досвіді». Тому він не намагається створити теоретичну базу для визначення малих держав або систематичного аналізу факторів, що зумовлюють їхній успіх. Його визначення малої держави досить широке: країни з населенням 15 мільйонів людей або менше, «часто (але не завжди) з обмеженими або незначними ресурсами» та «втягнуті в конфлікти або оточені ворожими силами». Ураховуючи небезпеку бути поглинутими або іншим чином підкореними більшими, агресивними державами, малі країни мають надавати найвищий пріоритет виживанню. Для виживання та успішного розвитку, на думку доктора Саркісяна, малі держави мають бути «гнучкими, здатними пристосовуватися та вправними».

Такий самий принцип можна застосувати й до громадян малих держав. Доктор Саркісян посилається на Аристотеля, який радив давньогрецьким містам-державам «навчати своє населення бути майстрами на всі руки». Доктор Саркісян сам є яскравим прикладом цього, адже він дійсно досяг майстерності в різних сферах своєї діяльності.

Доктор Саркісян народився в Радянській Вірменії в 1953 році, а це означає, що приблизно половину свого життя він був «звичайним громадянином величезної держави», а другу половину — високопоставленим дипломатом і політиком незалежної Вірменії. Будучи дитиною в Радянському Союзі, доктор Саркісян сприймав освіту як «арену, де я міг найуспішніше конкурувати». У Єреванському державному університеті він вивчав теоретичну фізику та астрофізику, і його роботи стали настільки відомими, що у 1980-х роках він отримав запрошення продовжити дослідження в Кембриджському університеті. Він описує Кембридж як досвід, що його змінив, і місце, де він вперше міг вільно дихати та невимушено спілкуватися з титанами своєї галузі, такими як Стівен Гокінг. Він пише: «Рівність, яку Москва вихваляла на словах, у Кембриджі була втілена в життя».

Працюючи фізиком-теоретиком, доктор Саркісян також знаходив час для спільної розробки комп’ютерної гри під назвою Wordtris, схожої за принципом на тетріс, але побудованої на словах, а не на фігурах. Побачивши, як розробник тетріса втратив права на свою гру за безцінь, доктор Саркісян і його партнери уникнули тієї ж помилки, домовившись про продаж американській компанії, що «забезпечило нам фінансову незалежність» і призвело до того, що гра стала світовим хітом на початку 1990-х років.

Перебування доктора Саркісяна на Заході також відкрило йому світ політики та дипломатії. Під час навчання в Кембриджі його запросили на прийом до радянського посольства в Лондоні, де він зустрівся з тодішньою прем’єр-міністеркою Великої Британії Маргарет Тетчер. Вона поставила Саркісяна в незручне становище, запитавши перед кремлівською делегацією: «Юначе, ви відчуваєте себе вірменином чи «радянською людиною»?». «Я, звісно, вірменин», — відповів доктор Саркісян, перш ніж «поквапливо» висловити свою вдячність Радянському Союзу за чудову освіту.

Після проголошення Вірменією незалежності від Радянського Союзу в 1991 році дипломатичний талант доктора Саркісяна знайшов широке застосування. Новий президент Вірменії швидко доручив йому створити першу дипломатичну місію Вірменії в Лондоні, і таким чином він став «першим представником пострадянської держави», який вручив вірчі грамоти здивованому Міністерству закордонних справ, у справах Співдружності та розвитку Великої Британії. Протягом наступних кількох років він організував відкриття інших вірменських посольств у Парижі, Брюсселі, Берліні, Афінах і Римі.

Його дипломатичні успіхи призвели до того, що в 1996 році він став прем’єр-міністром Вірменії. На жаль, він не зміг повністю реалізувати амбітну програму реформ, оскільки в нього діагностували рак і він змушений був піти у відставку, щоб відновити здоров’я. Тому доктор Саркісян описує обрання на посаду президента Вірменії у 2018 році як «другий шанс» зробити те, що йому не вдалося зробити за чверть століття до того.

Маючи таку насичену біографію, доктор Саркісян міг би легко написати цілу книгу лише про своє життя. Проте, у цій книзі він прагне не стільки поділитися своєю особистою історією, скільки виступити на підтримку малих держав, таких як Вірменія, і запропонувати ідею «клубу малих держав», який допоміг би цим країнам об’єднатися й зробити їхні голоси гучнішими.

Доктор Саркісян будує свої аргументи на тому, що малі держави «досягають успіху за умови стабільності, безпеки, миру та сталого розвитку». Тому їхній успіх залежить від таких факторів, як максимально ефективне використання обмежених ресурсів і майстерне маневрування незалежним шляхом серед дипломатичних перешкод, створених впливовими державами. Таким чином, малі держави можуть сприяти налагодженню міжнародної дипломатії, розряджати напруженість, бути позитивним прикладом для інших і, отже, виступати як «потенційні рятівники нашого небезпечно поляризованого світу».

Дев’ять держав, які досліджує доктор Саркісян, є лише невеликою частиною з приблизно 150 малих держав, що існують сьогодні. Це залишає відкритим питання, чи є ці дев’ять держав типовими представниками решти 140. Вони самі по собі є досить різнорідними, і доктор Саркісян не оцінює їх за єдиним набором критеріїв. Загалом, він зосереджується на їхньому економічному успіху, часто досягнутому в складних умовах, наприклад після виходу з-під британського правління в середині двадцятого століття або з-під радянського правління після 1991 року. Імовірно, спільною рисою цих держав — незалежно від форми правління, чи то абсолютна монархія, чи демократія — є стабільне та прогресивне керівництво, яке дбає про інтереси й процвітання як громадян, так і еліти.  

Кожній державі присвячено розділ обсягом від п’ятнадцяти до двадцяти сторінок. Читачам, які не мають особливого інтересу до описаних держав або до політики чи економіки загалом, ці розповіді можуть здатися дещо сухими, попри окремі історії про зустрічі доктора Саркісяна з різними лідерами держав. Описи переважно позитивні й не торкаються потенційно спірних питань. Іншими словами, зміст і тон — дипломатичні.

Винятком є довша глава про Вірменію, яка також виділяється тим, що це єдина мала держава в цій книзі, яку доктор Саркісян не вважає повністю успішною. Описуючи Вірменію, доктор Саркісян виходить за рамки політики й економіки, щоб розповісти про її народ, мову, релігію та культуру, і збагачує розповідь своєю сімейною історією, особистими переживаннями й думками.

Доктор Саркісян характеризує три з половиною десятиліття незалежності Вірменії як згаяну можливість. Він усвідомлює свою роль у невдачах Вірменії так само, як і в її досягненнях, хоча складно уявити, який ще особистий внесок він міг би зробити. Наприклад, на посаді президента він відіграв ключову роль у врегулюванні серйозної політичної кризи у 2018 році, особисто спілкуючись із протестувальниками на вулицях і ведучи переговори з політичними лідерами. У 2020 році йому довелося пережити ще одну кризу, коли спалахнула війна в Нагірному Карабаху, або Арцаху, як цей регіон називають у Вірменії. Згодом він намагався провести конституційні реформи, але змушений був подати у відставку у 2022 році, коли стало очевидно, що ці зміни не будуть упроваджені.

У висновку доктор Саркісян підкреслює, що для успіху малих держав необхідні сильне керівництво, далекоглядність і стратегічне планування. Він також згадує інші фактори, хоча загалом важко виявити спільні закономірності між цими дев’ятьма державами. Наприклад, успіх деяких держав ґрунтується на багатих природних ресурсах (нафта, газ, алмази), а інших — на використанні потенціалу їхньої впливової діаспори. Деякі фактори він підкреслює постійно, зокрема інвестиції в освіту, науку та технології. Інші фактори він схильний применшувати, як-от важливість географічного розташування та членство в транснаціональних організаціях, таких як Європейський Союз і НАТО, або вплив Росії на Вірменію і Естонію.

Ідея доктора Саркісяна про «клуб малих держав», або, якщо точніше, «клуб малих, розумних держав», виграла б від більш детального опису критеріїв членства, переваг і організаційної структури клубу. Він згадує, що ділився цією ідеєю з різними лідерами малих держав, але не розповідає, як вони відреагували та чи є цей клуб реальним проєктом, чи просто ідеєю на сторінках цієї книги. Зважаючи на поєднання мемуарів і маніфесту, а також еклектичність тематичних досліджень, книга Клуб малих держав місцями здається розрізненою, а різні розділи можуть зацікавити різних читачів. Розповіді про особистий досвід заслуговують на окрему книгу, а маніфест — на глибший аналіз і розширення. З іншого боку, книга в її нинішньому вигляді легко читається, і її можна читати вибірково, а не обов’язково від початку до кінця. Найважливіше те, що книга висвітлює роль малих держав, які часто залишаються поза увагою, як поодинці, так і в сукупності. Зміни, що відбулись у світі після публікації книги, лише підсилюють думку доктора Саркісяна про те, що світ потребує малих, розумних держав як противаги та корективи до способів мислення й поведінки, які демонструють великі держави.